Історія дрогобицького туризму (спогади + фото)

1). Загальний огляд.
2). Чи пам'ятаємо Гронського?
3). КТ "Бескид". Гори. Фото.
4). 7 найкрасивіших нескорених вершин









************************************************************

1). Загальний огляд історії дрогобицького туризму.

Історія дрогобицького туризму налічує багато років. Можна напевно віднести початок його до часів нашого великого земляка І.Я.Франка, який у 1883 р. організував "Кружок етнографічно-статистичний для студіювання життя і світогляду народу", згодом "Кружок для устроювання мандрівок по нашім краю".  Приблизно в ті самі роки створилося Галицьке Товариство Татр
(Galicyjskie Towarzystwo Tatrzańskie), згодом, Польське Товариство Татр (Polskie Towarzystwo Tatrzańskie), з діяльністю якого пов’язане мало відоме широкому загалу ім΄я Станіслава Гронського.  Дрогобичанин за походженням, він у 30-40-х роках минулого століття здійснив чимало сходжень у Татрах, Бескидах, Альпах, та навіть у Африці. Сподіваюсь, що біографія цього видатного дрогобичанина ще чекає свого дослідника, а може хтось знайомий із нею і висвітлить свій погляд на цю постать на шпальтах нашого сайту.
У 60-ті роки минулого століття дрогобицький туризм отримав потужний поштовх до розвитку і становлення в основному завдяки великому ентузіасту туризму і видатному подвижнику у цій справі – Гаховій Клавдії Миколаївні, вчительці школи №3, яка заснувала клуб туристів “Бескид”. Ця мужня жінка буквально “протаранила” тодішню міську владу -міськом партії, який виділив приміщення для клубу у центрі міста, на тодішній площі Леніна (тепер площа Ринок).  У витоків клубу стояли такі корифеї як Малиновський О.І,  Філіпов З.І, Боліжевський В.К. З того часу і почався стрімкий розвиток клубу. Популярність клубу сягнула всесоюзного масштабу, розширилася геогріфія походів. Ці прізвища були відомі далеко за межами України: Я.Гольберг, О.Стеценко, В.Лєсков, Ю.Мороз, В.Вольський, В.Іванов, О. Шаблигін, І.Бичко, В.Андрієнко, В.Кириленко, В,Гаєвський, Я.Далявський, А.Бєльчикова, В.Собків, Ю.Михайлишин, М.Снятинський, І.Романюк, Є.Кесельман, В.Возняк.
Важко навіть всіх перерахувати, шкода когось забути – сподіваюсь не образяться.
Багато туристів з інших міст брали учась у походах, які організовував клуб. Географія походів була широкою:Карпати, Кавказ, Памір, Саяни, Тянь-Шань, Алтай, Паміро-Алай.
 А які цікаві пішоходні походи здійснювалися під керівництвом та за участі майстра спорту З.І.Філіпова!
Окремим рядком слід згадати такі масові заходи, як “Говерляна”, зіркові сходження на найвищу вершину Львівщини - г.Пікуй, різноманітні змагання з туризму – “Веснянки”, “Оснянки” тощо. Не одне покоління туристів вважало за честь бути членом клубу туристів “Бескид”.
 Важко у такому короткому дописі відобразити всю діяльність клубу. Одне напевно можна сказати – цю величезну кількість молоді, що займалася в клубі, сміливо можна назвати справжніми патріотами рідного краю. Шкода тільки, що з вини чиновників від туризму ДКТ “Бескид” припинив своє існування.
А наш туристичний клуб “Віват” прагне бути достойним послідовником славного клубу “Бескид”.  Хочемо долучити дрогобичан та гостей нашого старовинного міста до ознайомлення з його історією,  природою нашого рідного Карпатського краю і України в цілому. У цьому нам допомагають наші партнери – справжні ентузіасти туризму з різних регіонів України, провідні туристичні фірми. Сподіваємося і на міжнародні контакти, насамперед наших найближчих сусідів з Польщі, Прибалтики.
 Закликаємо також небайдужих людей долучитися до цієї справи. Наша спільна любов до рідного краю, сподіваюсь, додасть бодай невеликого поштовху і до розвитку Держави.
Цим хочемо започаткувати рубрику з історії туризму Дрогобиччини з подальшими коментуваннями про) сучасний стан туризму та майбутні його перспективи. Пропонуємо долучитися до цього усіх бажаючих. Висилайте свої статті, спогади, фото та інші матеріали стосовно вказаної тематики на нашу поштову адресу.

Раді чекати Вас на нашому сайті.

В.Петлін

*************************************************************
2). Чи памятаємо ми Станіслава Гронського?.

«Туристичний клуб «ВІВАТ», продовжуючи тему відродження традицій дрогобицького туризму, не  обмежується ретроспективою подій тільки  радянського часу, який, безумовно, ще  на пам ’яті учасників туристичного руху цього періоду.  Дрогобич неодноразово  змінився за останні 150 років. Багато чого він набув, але і втратив чимало.
Формування  сучасного європейського світу тільки починалося, коли вихор війн та революцій, зміна кордонів і влад  зупинили поступовий та цивілізований шлях розвитку міста, що перебувало на перехресті подій. Але поступ і потяг до нормального життя невпинно роблять своє, тому можна вловити  позитивні хвилі в кожний період історії, коли люди починали думати не тільки про елементарне  виживання. Нас цікавлять саме ті особистості, які були захоплені туризмом різних напрямків на початках сучасного туризму, як такого. Безумовно, самим відомим галицьким туристом міжвоєнного періоду став Кароль Войтила  – майбутній Папа римський Іван-Павло ІІ, який народився в 1920 році в Вадовіцах, що входили до складу тодішньої  Західної Галичини.  Молодим  хлопцем він активно займався спортом -  ходив на каное гірськими річками, захоплювався гірськими лижами та пішими походами у гори. Природа – це одне з перших див, з яким Господь знайомить нас в житті. Власне, там, де кінчається споживацьке відношення до природи і починається захоплення дивом природи, починається Туризм з великої літери. Безумовно, для цього мають створитися економічні та інтелектуальні передумови - насамперед інтелектуальні. На початках минулого століття, власне поєднання доступу до освіти широкого кола людей з різних верств населення і економічного успіху певної їх частини створило передумови перетворення туризму в захоплення десятків тисяч. Технічний прогрес, розвиток транспорту, ріст доходів людей з освітою, які ставали на шлях меценатcва  для цілих галузей туризму - все це обумовило тоді культурний прорив в туристичній галузі.  Для прикладу, максимальна кількість членів тодішнього Польського Товариства Татр  досягла майже 20 тисяч осіб. В Статуті цього товариства були прописані наступні цілі діяльності:
1. Дослідження Карпат, а особливо Татр і Пієнін а також публікація зібраної інформації
2. Заохочення до їх відвідування з належним спорядженням та побутовими умовами у подорожах (притулки тощо) туристам ,а особливо  членам Товариства, а також науковцям і діячам мистецтва, що направляються до Карпат, Татр  і  Пієнін з науковими та мистецькими цілями.
3.  Охорона  тварин, яки живуть на полонинах: сарн і байбаків та інш.
4. Підтримка різного роду гірського промислу
У Станіславі (Івано-Франківськ), у Львові та Коломиї ще в 1877 році були створені перші осередки Товариства. До І світової війни відбулося формування секцій:
1. Туристична (1903). Потім - Високогірний Клуб, в подальшому Польська Спілка Альпіністів
2.  Лижна секція (1907)
3. Природознавча (1910)
4. Етнографічна (1911)
5. Охорони Татр  (1912)
Після І світової війни продовжили працювати тільки Туристична і Лижна секції.
На 1939 рік Товариство мало 54 притулки, 81 туристичну станцію, 10 місць для укриття з   загальною кількістю 5000 місць для ночівлі.
Для чого потрібно знати ці подробиці? Для того, щоб побачити себе у порівнянні з минулим, виправити наше відношення до природи, до туризму, як способу вивчення історії рідного краю, любові до рідної природи, коли ми несвідомо (або свідомо) втрачаємо реальне бачення, перебуваючи серед кривих дзеркал, не вміємо переосмислити сьогодення.
Дрогобич, як місто, в якому на початках минулого століття сталися великі зрушення в економіці і нафтові гроші почали змінювати можливості людей, не був осторонь – мав свої осередки туристичних товариств. Тому не дарма  став рідним містом для одного з найвидатніших  гірських туристів, альпіністів – Станіслава Гронського , про якого згадується в статті  «Історія дрогобицького туризму» на сайті vivat.drogobych.com.  Матеріал про нього  зібрано з відкритих джерел.
Станіслав Гронський  (Stanisław  Groński) народився в Дрогобичі в 1907 році в родині гураля (так само, як і Кароль Войтила). Його батько був вівчарем в Татрах, але завдяки власним зусиллям і тяжкій праці  отримав середню, а потім  вищу освіту, після чого плідно працював в дрогобицькому шкільництві.
Молодий Станіслав виховувався в родинному домі в пошані і любові  до гір. Починаючи з 7 років він був учасником тривалих гірських прогулянок і навіть  сходжень. В Дрогобичі він вчився в середній школі, а у Львові закінчив два факультети Вищої школи міжнародної торгівлі : основний - міжнародної торгівлі та юридичний. Першу працю отримав в Дрогобичі на залізниці.
Як під час навчання, так і в пізніші  часи, Станіслав Гронський постійно цікавився горами – був активним членом Польського Товариства Татр (осередок з такою назвою почав свою роботу в Дрогобичі в 1930 році), і як один з ведучих польських альпіністів тих часів в 1932, 1936, 1937 роках приймав участь у сходженнях в Альпах, а в 1934 році в горах Атлас в Африці. Він був великого зросту, серед друзів користувався  авторитетом за свій товариський характер і  готовність допомогти в кожну хвилину, за що отримав прізвисько «Мойсей». Авторитет його серед колег – альпіністів був підкріплений завдяки численним тяжким переходам в Татрах, новим прокладеним маршрутам в самих складних гірських районах. В ті часи вперше не обійшла його стороною трагедія. В зимових Татрах 13 квітня 1933 року, під час спільного сходження, помер від виснаження його напарник, найвідоміший тоді альпініст-дослідник Татр Вінсент Біркенмайєр (уродженець  Чернігова). Гронському дивом вдалося врятуватися.
Серед гірських маршрутів зареєстровано, наприклад, сходження в 1932 Гронського (Groński, Golcz,  Narkiewicz-Jodko) вперше по стіні Peuterey на Мон Блан,  прокладений Гронським (Groński, Kecer, Zdiarsky) в 1943 році варіант підйому на гору Гостра Вежа (Словакія) в високих Татрах (2129 м.).
В післявоєнні часи Станіслав Гронський надалі працював на залізниці, але весь вільний час присвячував краєзнавству, туризму та альпінізму, розробив та розмітив сотні кілометрів туристичних маршрутів, щороку вертався в Татри для нових сходжень та навчання молодих альпіністів.
Життя його обірвалося трагічно під час експедиції в Альпи, яка була організована в 1957 році Високогірним Клубом («Збори Франція 1») разом з альпіністами Югославії та Франції.
Як описує трагедію учасник тих подій Станіслав Бель, експедиція була вдалою, пройшла найскладнішим на той час маршрутом масиву (західна стіна Petite Dru) та піднялася на Мон Блан (Mont Blanc) по стіні Peuterey. Під час  повторного сходження  9 серпня 1957 р. Станіслав Гронський з двома молодими югославськими альпіністами робив траверс  Мон Блану зі сторони Col du Midi. Але 11 серпня, в другій половині дня, раптом зірвалася буря з опадами – в долині  дощ, на висоті – сніг. Вона тривала цілу ніч. Дві групи опинилися в тяжкому стані, в тому числі група Гронського, але решта експедиції була впевнена , що Гроньский разом з партнерами  встиг повернутися до табору Valotta та перечікує бурю там, в той час як друга група об’єктвно опинилася в гіршій ситуації. Але  друга група,  на своє щастя, збилася з дороги і успішно зустрілася з пошуковою, в той час як групу Гронського 15 серпня не побачили там, де вона за розрахунками мала перечекати негоду. Це і стало передвісником трагедії. Всі спроби рятівників зорганізувати плановий  пошук перекреслило подальше погіршення погоди. 17 серпня був підписаний протокол про закінчення рятівної операції.
Але на цьому не скінчилося. Після відносного покращення погоди вийшла нова пошукова франко-польська команда, в тому числі відомий альпініст та діючий голова Високогірного Клубу Вавжинець  Жулавський і свідок подій - Станіслав Бель. Недовго їм судилося йти, бо шалена лавина почала свій смертоносний рух і накрила Жулавського та Беля, які були в одній зв’язці. Жулавський провалився в щілину і його тіло спрацювало як якір, завдяки чому Стніслав Бель врятувався. Такими були трагічні наслідки тієї рятувальної акції. Тіло Станіслава Гронського не знайдено по сьогоднішній час.
Після смерті Станіслав Гронський був обраний почесним членом Високогірного Клубу. Його ім’ям названі Будинок Туриста і середня школа №74 в Щецині.  Символічні таблиці на його честь встановлені в Альпах, в Букових Узгір’ях під Щецином, на Символічному Цвинтарі Загиблих в Татрах (Остерва), а також у Франції на цвинтарі в Шамоні (Chamonix).
А що Дрогобич?  Чи потрібні йому такі дрогобичани?
Чому ми не тільки не шануємо своїх земляків, які відомі цілому світові, а навіть не знаємо їх!
Не будьмо байдужими.

«Туристичний  клуб «ВІВАТ»

************************************************************
3). Фото з походів КТ "Бескид".

***************************************************************

4. 7 найкрасивіших нескорених вершин

31 липня 1954-го, лише через 52 роки після першої спроби сходження, перед альпіністами нарешті впала одна з найскладніших для взяття гірських вершин — K2. На цьому тлі згадуємо інші чудові вершини, з різних причин все ще нескорених.

Мачапучаре

Красивий гірський пік, завдяки своїм крутим схилам яскраво виділяється на тлі решти масиву під назвою Аннапурна, одного разу майже здався на милість відвазі альпіністів. Експедиція 1957 року, організована Джиммі Робертсом, зупинилася всього в п'ятдесяти метрах від вершини. Підкорити одну з найкрасивіших гір Гімалаїв їм завадила обіцянка, дана уряду Непалу. Суть в тому, що у віруваннях індуїстів саме на вершині Мачапучаре мешкає одне з верховних божеств релігії — Шива. Незважаючи на те, що команда Робертса стримала обіцянку, перші особи Непалу відразу ж закрили Мачапучаре для будь-яких відвідувань.

Кайлас

Тибетський шеститисячник вважається священною горою у представників відразу чотирьох великих релігій - індуїстів, буддистів, джайнів і прихильників віри під назвою бон. Незважаючи на те, що Кайлас знаходиться у віданні уряду Китаю, який окупував Тибет, саме священний статус вершини не дозволив досі її підкорити. Всі відомі спроби піднятися на гору зазнали фіаско з тих чи інших причин. Наприклад, знаменитий альпініст Райнхольд Месснер, який отримав-таки дозвіл від влади КНР на підкорення Кайласа, згодом відмовився від сходження, а іспанська експедиція 2000 року, яка купила пропуск за значну суму, була зупинена тисячами паломників, які перекрили маршрут, і протестами з боку ООН.

Гангкхар Пуенсум

Найвища нескорена вершина світу, здіймається над рівнем моря на більш ніж сім з половиною тисяч метрів. Знаходиться на спірній території між Бутаном і Китаєм, вона могла скоритися японській експедиції 1998 року, якби офіційний Пекін таки видав би дозвіл на сходження. Зрештою японці піднялися на сусідню Ліанканг Кангрі. Гангкхар Пуенсум могла б пасти і раніше, коли в Бутані вже був дозволений альпінізм, але ще не була введена (знову ж через релігійні міркування) заборона на відвідування вершин вище шести тисяч метрів. Однак експедиції 1985 і 1986 років закінчилися невдало.

Тонгшанджіабу

Вершина, прямуюча в небо на 7207 метрів, також розташовується на постійно оспорюваному тибетсько-бутанському кордоні. На Тонгшанджіабу не було зроблено жодної спроби сходження навіть до закону «все, що вище шести тисяч — не можна». Після нього, зрозуміло, і поготів. При цьому корейською експедицією була взята сусідня Шімокангрі, якій пощастило опинитися повністю на китайській стороні.

Карджіанг

Ця гора, чий пік знаходиться на висоті 7221 метра, досі не піддалася людській наполегливості далеко не тільки через певні труднощі, з якими західні експедиції отримують у Китаю дозволи на сходження. Карджіанг нині вважається однією з найбільш непростих і непокірних вершин світу - висока технічна складність і вкрай висока небезпека сходження лавин укупі з постійно несприятливими погодними умовами зупинили в дорозі не одну експедицію.

Гашербрум 6

Знаходження на роздираємій політичними суперечками території (пакистанському Кашмірі) особливо не створює проблем для альпіністів, які прагнуть взяти штурмом цю непокірну вершину. А от сама аж ніяк не найвища (6979 метрів над рівнем) гора хребта Балторо Музтаг доставляє експедиціям куди більше проблем, ніж K2, що є найвищим піком цього гірського утворення. Про Гашербрум 6 спіткнулося чимало досвідчених скелелазів.

Сайпл

Незважаючи на свою скромну висоту, ледь-ледь перевалює за три тисячі метрів над рівнем моря, антарктичний вулкан Сайпл залишається в списку нескорених вершин світу. Не рахуючи його географічної важкодоступності, яка, наприклад, не завадила альпіністам піднятися на Еребус, про якісь додаткові складнощі сходження на вершину невідомо.