Тоді він був одним з найбільших у Галичині і його залога налічувала понад тисячу осіб, кілька десятків малих гармат, чимало вогнепальної зброї. У розбудові замку приймали участь: Казимир Великий, волинський воєвода Любарт, галицький староста А. Потоцький за проектом італійського інженера Корразіні.
Найзнаковіші штурми замку:
1490 р. - селянська армія під проводом Мухи;
1620-1621 рр. - татари;
1649 р. - здобули війська Б. Хмельницького;
1676 р. - здобули турецькі війська під проводом Ібрагіма Шайтан-Паші.
Наступна зупинка — місто Бучач. Проведені на Федір-горі археологічні розкопки свідчать про те, що перші поселення тут були у 6-3 тисячоліттях до Різдва Христового, виявлено залишки поселень трипільської культури, поховання бронзового віку. Заснування Бучача відносять до 1260 року. Спочатку і до кінця ХVІ століття Бучач належав русинським магнатам Бучацьким (гербу Абданк), які прославилися при захисті Галицької Русі і Поділля від кримських татар, потім належав Гольським, а з 1632 року Потоцьким (гербу Пилява).
Бучацький замок, закладений у ХІV столітті і завершений у 1580 році неодноразово підлягав нападам: у 1648 році замком оволоділи козацьке військо під проводом Б. Хмельницького, а в 1655 і 1667 роках фортецею намагались заволодіти татари, але зазнали невдачі.
У 1672 році гетьман Петро Дорошенко разом із турецьким султаном Мохаммедом ІV відбили у поляків Камянець-Подільський і Бучач, і 18 жовтня 1672 р. У Бучачі під деревом “Золота Липа” (збереглося до цього часу) був підписаний Бучацький мир між Туреччиною і Польщею (де вперше було вказано назву Україна) який по річці Стрипа поділив місто на дві частини — польську і турецьку, і який проіснував до 1683 року. В цьому-ж 1683 р. місто відвідав польський король Ян ІІІ Собеський, який відпочивав біля джерела, біля якого потім було встановлено пам'ятну плиту “Джерело Собеського”.
У середині ХVІІІ ст. містобудівнича діяльність архітектора Бернарда Меретина і скульптора Йоганна Георгія Пінзеля при фінансовій підтримці графа Миколая Потоцького сформували обличчя міста у стилі пізнього барокко, яке збереглося і до нашого часу. Це і придорожня фігури Св. Іоанна (1750), міська ратуша і придорожня фігура Св. Анни (1751), монастир оо. Василіян (1751-1753) у якому зберігалося рукописне Буцацьке Євангеліє яке давніше за Пересопницьке на 400 років, а тепер зберігається у Львові, Парафіяльний костел (1761-1765), церква Покрови Пресвятої Богородиці (1764). Також збереглася камяна церква Св. Миколая (1610).
Наступна зупинка — смт. Золотий потік. Поселення відоме з ХІV ст. як Загайполе. У першій половині XVI ст. польський король Сигизмунд І подарував надвірному маршалку королевича Сигизмунда ІІ Августа Якубу Потоцькому в нагороду за заслуги волості Загайполе і Соколів. В 1570 році власник домігся для села статус містечка і перейменував його на Золотий Потік.
З Золотого потоку походить весь знаменитий в Україні і Польщі рід Потоцьких гербу Пилява (срібна )
Золотопотіцький замок зведений Стефаном Потоцьким у 1568-1631 рр. за наказом короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ. До кінця 18 століття був житловим. У 1672 та 1676 роках замок захоплювали і руйнували турки Ібрагіма Шайтан-Паші. У 1786 році Миколай Потоцький продав замок Гнату Скварчинському, потім маєток кілька разів міняв власників, а спадкоємці останнього з них посла Владимира-Іпполіта Гневоша володіли замком до 1939 року.
Наступна зупинка — Язлівець. Виникло містечко в ХІV столітті на торговому шляху зі Львова на Молдавію. З 1441 року в Язловці вже була фортеця. У середині 15 століття містечко було значним торговельним центром — на ярмарок приїжджали турки, волохи, греки, які тримали тут свої склади, вірмени заклали тут сафянову гарбарню, мали добірні стада коней, і в 1519 році Язловець отримав магдебурзьке право. З 1523 року Язловець належав до Подільського воєводства, Червоногородського повіту. 1643 року тут вже була вірменська катедра (яка збереглася донині), вірмени мали свій магістрат в якому було 12 чоловік.
1676 року місто здобули турки під проводом Ібрагіма Шайтан-Паші і панували там 7 років, за цей час місто прийшло в упадок. Частина вірмен покинула місто і переїхала в Броди разом з образом Марії. З 1777 року місто перейшло до Потоцьких, але продовжувало занепадати, і 1798 року було позбавлене всіх прав.
Трохи історії Язловецького замку. Історія міста розпочалась десь у ХІІІ столітті, коли довколишні землі належали вельможній родині Язловецьких — бічній гілці славного колись, але полонізованого руського роду Бучацьких. Приблизно у ті ж часи у Язлівці виник замок. Власники добре дбали про маєток: направляли його після численних штурмів орди, розширювали і вдосконалювали. Після вгасання роду Язловецьких у 1607 році фортеця декілька разів переходила із рук в руки доки нею не заволодів великий коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Конецпольський. От від він і став, сам того не знаючи, засновником будівель римо-католицького монастиря. Магнат, маючи на увазі передусім військові цілі, ініціював будівництво „Нижнього замку” під стінами старої фортеці.
У XVIII столітті, уже після повернення Язловця до складу Речі Посполитої, до розбудови твердині доклався її новий власник — Станіслав Понятовський, якому судилося бути батьком останнього короля Речі Посполитої — Станіслава Августа. У цей час пам’ятка все більше перетворюється у палац і стає чи не головною резиденцією родини Понятовських. Молодий Станіслав Август, який, до речі добре володів українською мовою і отримав при хрещенні друге українське ім’я Антін, провів у цьому маєтку своє дитинство. Коли ж його обрали королем, якоїсь значної уваги родинному маєтку він не приділяв. Король сюди тільки навідувався.
У ХІХ столітті Язловецький палац остаточно занепадає. Аби пам’ятка не стояла пусткою, її останній власник барон Віктор Блажовський, на прохання однієї із засновниць новоутвореного у Римі Згромадження Сестер Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії сестри Марселіни Даровської, передає колишній королівський маєток для розміщення там монастиря і школи для дівчат.
Сестри-непорочниці взялися за ремонт своєї нової оселі. Для цих потреб Марцеліна Даровська позичила 20 тис. франків. У 1882 році вона замовила у Римі, а наступного року у Язлівці освятили скульптуру пресвятої Діви, яку згодом розпочали називати Язловецькою і котра стала серцем Згромадження. Згодом фігура прославилася численними чудами і 9 липня 1939 року з дозволу Папи Пія ХІ відбулася коронація скульптури у присутності 40 тис. прочан, що її провів примас Польщі кардинал Август Хльонд.
У 1946 році радянська влада закрила Язловецький монастир, перетворивши його приміщення у протитуберкульозний санаторій. Сестрам вдалося врятувати фігуру Діви Марії і вивезти її до Польщі. Скульптура досі стоїть у Шиманові біля Варшави, що став резиденцією сестер-непорочниць на довгі післявоєнні десятиліття. Тільки у 1997 році, після піввікового вигнання, Згромадження отримало дозвіл на відновлення монастиря. Зараз сестри відновлюють давно втрачене: поремонтували будівлі, відновили усипальницю, де спочиває беатифікована Іоаном Павлом ІІ у 1996 року Блаженна Марцеліна, відкрили бібліотеку для дітей і прочан. Монастир відновлює своє життя...
Існує повір'я, якщо у вас негаразди в сім'ї або проблеми з народженням дитини, то молитва біля могили Блаженної Марцеліни може сотворити чудо.
І остання зупинка — Червоногород.
Місто Червоний город належало до літописних червенських міст, від назви яких пішла пізніше назва Червона Русь.
Замок дерев'яний був збудований тут руськими князями. Пізніше Червоний город перейшов до татарів.
В 1340 замок взяв Казимир III Великий.
І з XIV cт. Перейшов до кн. Коріатовичів, які фондували тут домініканський монастир, який був знищений молдавським господарем Петром.
Пізніше Владислав II Ягайло віддав його подільському воєводі Спиткові .
Після смерті Спитка, Ягайло віддав Червоноград брату Свидригайлу, а пізніше Вітовту.
З 1434 після приєднання Поділля до Польщі, Червоноград став королівським містом з старостою. Теодор Бучацький отримав Червоноград від короля в заставу. Він відбудував тут домініканський монастир і надав місту в 1448 магд. право. Місто належало Бучацьким, а пізніше Язловецьким.
Перше поселення тут закладене IX ст., його знищили монголо-татари, однак у давньоруських літописах згадок про це нема. Перші відомості про Черлений Городок (лат. Castrum Rubrum) — у хроніці Биховця від 1351 р. Тоді литовсько-руські князі брати Коріятовичі збудували тут дерев'яний замок; 1538 його знищили татари і волохи.
На початку XVII ст. - староста Червоногорода львівський каштелян Микола Данилович. На той час мурований чотирикутний замок з вежами на кутах, одна з яких була з однієї сторони розвалена, був оточений оборонним муром із в'їзною брамою. Будинок де мешкав підстароста був дерев'яний.
1648 під час Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького замком оволоділи повстанські загони. 1672 його здобуло військо турецького султана Магомета IV під проводом Ібрагіма Шайтан-Паші. Під час турецького панування замок був залишений мешканцями, а після їх повернення стояв розорений.
Люстрація 1765 описує Червоний город як поселення, а не як місто. Замок описаний, як збудований за старосвітською архітектурою і обнесений мурами в деяких місцях поруйнованих. Згаданий також старожитний монастирський костел, що стояв поблизу замку.
Від 1778 — власність Кароля Понінського, який 1820 звелів розібрати 2 вежі й частину будівлі, дві інші вежі та частину стін використав для спорудження палацу на замковому фундаменті. Його син, Калікст, вважаючи вежі надто низькими, розібрав їх і збудував на цих самих місцях вищі та об'ємніші, у псевдоренесансному стилі.
До Першої світової війни палац мав вишукану терасу в італійському стилі та колонаду з 6 кам'яних колон, був оточений великим ландшафтним парком із фонтаном.
Під час 1-ї світової війни палац зазнав значних руйнувань, і його більше не відбудовували. Довершила руйнування 2-а світова війна. Нині збереглися лише дві, значно пошкоджені вежі. Однак і в стані руїни замок-палац та розташовані поблизу залишки костьолу й усипальниці Понінських, водоспад утворюють унікальний історико-ландшафтний комплекс у мальовничій місцевості.
До 18 століття це було укріплене місто й центр Червоногородського повіту. Потім місто почало занепадати і перетворилось в село Червоне, але після репатріації польського населення (1945) та закриття Червоногородської ГЕС (початок 1960-х рр.) (до того тут був млин, в даний час Джуринський водоcпад висотою 16 метрів.) населений пункт виключили з облікових даних.
Немає коментарів:
Дописати коментар